Книга Йова 12,13,14
12. Іов відповідає Цофарові
1 Заговорив Іов і мовив: 2 «Справді лише ви люди, | і з вами умре мудрість! 3 Є й у мене розум, як у вас, | нічим я від вас не гірший! | Та й хто не знає того? 4 Посмішищем ближнього зробивсь я, | що взиваю до Бога, і він відповідає; | сміховиськом – я праведний, безвинний. 5 Презирство на нещастя! – думає щасливий. | Стусана тому, який спотикнеться! 6 Шатра ж грабіжників спокійні, | і ті, що гнівлять Бога, сидять собі безпечні, | ті, що власну руку мають за бога. 7 Спитай лиш у тварин, вони тебе навчать; | у птиць небесних, і тобі сповістять; 8 або повзунів, вони тебе повчать, | і риби в морі тобі повідають! 9 Хто з усіх них не знає, | що рука Господня все це створила? 10 В його руці душа всього живого, | дихання кожного людського тіла. 11 Хіба не вухо слова розрізняє? 12 У сивоголових – мудрість, | у довголітніх – розум. 13 У нього премудрість і потуга, | у нього рада й розум. 14 Як він зруйнує, ніхто не відбудує; | як замкне когось, ніхто вже не відімкне. 15 Здержить води – все повисихає;| а пустить їх – розбурять землю. 16 У нього сила та обачність; | у нього зведений і зводитель. 17 Він радників босоніж відсилає | і в суддів розум відбирає. 18 Він знімає з царів кайдани | й оперізує їх стан мотуззям. 19 Він відсилає священиків босоніж, | і валить могутніх. 20 Він проречистим рот закриває, | він забирає в старих розум. 21 Він виливає на вельмож презирство | й розпускає пояс сильних. 22 Він виявляє те, що в темряві глибоко скрилось, | виводить смертну тінь на світло. 23 Множить народи і їх губить, | поширює людей, а потім їх нищить. 24 Він відбирає розум у голів краю, | пускає їх блудити в пустині без дороги. 25 І вони бродять помацки у темряві без світла, | і заточуються, немов п’яні.»
13. Даремні зусилля друзів Іова
1 «Усе це бачило моє око, | вухо моє це чуло й зрозуміло. 2 Що ви знаєте, я також знаю, | нічим я від вас не гірший. 3 Та я бажаю говорити з Всемогутнім, | я хочу на прю з Богом стати. 4 Щождо вас, то ви архимники, | нездатні лікарі – усі ви! 5 Коли б то ви уже замовкли! | Це була б ваша мудрість. 6 Слухайте ж, прошу, мою скаргу, | на оборону моїх уст уважайте. 7 Чи задля Бога верзтимете неправду? | Чи ради нього будете плести облуду? 8 Чи хочете за ним тягнути? | Змагатися за Бога? 9 Хіба на добре воно вийде, якщо він вивідати вас захоче? | Чи ж можна з нього глузувати, як то люди з людей глузують? 10 Він покарає вас напевне, | коли ви потайки тягтимете за кимось. 11 Чи ж його велич вас не страхає, | страх перед ним на вас не нападає? 12 Ваші гадання – думки з попелу, | і відповіді ваші – відповіді з глини. 13 Замовчіть передо мною, я буду говорити, | хоч би й що мені сталось. 14 Я візьму моє тіло собі в зуби, | покладу мою душу собі в руку. 15 Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся; | однак, мої вчинки перед ним я боронитиму. 16 Це, зрештою, було б моїм рятунком, | бо перед ним не смів би з’явитись нечестивий. 17 Слухайте уважно моє слово, | моя наука нехай увійде у ваші вуха. 18 Ось я готую мою справу; | я знаю, що я маю слушність! 19 Хто захоче сперечатися зо мною? | Я зараз же замовкну, готовий умерти. 20 Двох речей тільки не чини зо мною, | тоді я не ховатимусь від тебе! 21 Одверни від мене твою руку, | і нехай страх твій мене не жахає! 22 І тоді клич, і я відповідатиму; | або я буду говорити, а ти мені відказуй. 23 Скільки переступів та гріхів у мене? | Вкажи мені переступ мій і гріх мій! 24 Чому ховаєш вид твій | і за ворога мене вважаєш? 25 Хочеш злякати зірваний листочок | і за билинкою сухою гнатись? 26 Пишеш на мене гіркий засуд | і гріхи молодости моєї мені закидаєш; 27 заковуєш у колоди мої ноги, | стежки мої всі пильно назираєш, | і сліди ніг моїх рисуєш. 28 Та я марнію, немов дерево трухляве, | немов одежа, що її міль переїла.»
14. Нетривке життя людське
1 «Чоловік, що родиться від жінки, | віком короткий і тривоги повний. 2 Зростає, немов квітка, і в’яне, | і біжить тінню без упинку! 3 І на такого відкриваєш твої очі, | тягнеш на суд із собою? 4 Хто з нечистого може зробити чисте? | Ніхто! 5 Коли йому дні визначені, | число місяців його тобі відоме, | ти викреслив йому межу, якої він не переступить, 6 то відверни від нього твої очі, залиш його, | покіль, як той поденник, він не скінчить дня свого. 7 І дерево має надію; | воно, хоч зрубане, ще відродиться, | і пагінці його рости не перестануть. 8 Навіть як його корінь у землі постарівся, | і пень його у ґрунті струхлявів, 9 але, скоро воно почує воду, знов зазеленіє | і поросте галуззям, наче молоденьке. 10 А людина вмирає і лежить бездушна; | людина йде на той світ, – і де вона? 11 Води зникають з моря, | ріки стають сухими, сохнуть; 12 отак людина ляже і не встане; | покіль не щезнуть небеса, – не пробудиться, | не підведеться від сну свого. 13 Коли б уже ти сховав мене в Шеолі, | укрив мене, поки перейде гнів твій, | призначив мені строк – потім згадати про мене! 14 Коли хтось умре, хіба оживе знову? | Я б дожидав увесь час моєї служби, і аж поки не прийшла б для мене заміна. 15 Ти кликнув би, і я тобі відповів би, | ти прагнув би діла рук твоїх. 16 Замість, як нині, рахувати мої кроки, | ти не вважав би більше на гріх мій! 17 І запечатаний у торбинці був би мій переступ, | мою провину ти перекреслив би! 18 Та ба! Як гора падає, валиться, | і скеля зо свого місця сходить, 19 води каміння витирають, | злива змиває з землі порох, | так ти чоловіка надію нищиш. 20 Кидаєшся на нього постійно, і він зникає, | змінюєш вид його і відсилаєш. 21 Чи в честі його діти, він не знає, | чи в ганьбі, він не помічає. 22 Він тільки відчуває біль свого тіла, | і його душа над ним самим ридає.»