Коротка історія УГКЦ
Церква “Володимирового хрещення”
У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його східному (візантійсько-слов’янському) обряді як державну релігію Київської Русі. Хрещення Київської Русі сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив єдину Христову Церкву на Східну (Православну) і Західну (Католицьку). Тому Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу і була у повній єдності із Західною Церквою і її Римським Патріархом – Папою Римським. Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. Поки Київська митрополія працювала на відновлення єдності, у Москві виникла нова митрополія. Московська Церква відмовилась визнати Флорентійську унію 1439 року і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році, скориставшись занепадом грецького православ’я та Константинополя під турецьким пануванням, Церква у Москві здобула статус патріархату, який впродовж майже 150 років не визнавався світовим православ’ям через його неканонічне набуття.
Берестейська унія 1596 року
Київській Церкві був зроблений виклик з боку протестантизму і католицизму з одної сторони та московського православ’я з іншої. Водночас вона переживала серйозну внутрішню кризу. Тому, щоби зберегти існування та ідентичність Української Церкви перед лицем викликів, Православний Синод Київської митрополії, на чолі з митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі — Михайлом Рогозою, приймає рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної (православної) обрядовості та власної Церковної і етнокультурної самобутності. Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті. Фактично це було повернення до моделі Церкви Володимирового хрещення — Східна (православна) Церква у єдності з Патріархом Риму.
Поділ України на Схід-Захід
На час проведення Берестейського собору територія всієї України входила до складу Польсько-Литовської держави. У західній частині України, яка і надалі залишалась у складі Речі Посполитої, Церква була найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної та національної самобутності українського населення. З переходом західноукраїнських земель до складу Австрійської держави греко-католицька єрархія здобула всебічну підтримку і покровительство уряду габсбурзької монархії.
В 1686 р. православна Київська митрополія, що не прийняла возєднання, була підпорядкована Московському патріархатові. Від тоді УГКЦ залишається фактично єдиною українською церквою на найближчі три століття. З розвитком російської імперії посилювались і репресії проти греко-католиків та постійні спроби їх насильницького «навернення» на одержавлене російське православ’я (1772, 1795, 1839, 1876). Саме це стало причиною того, що на більшості території України греко-католицька церква втратила свої парафії: вони були або знищені, або насильно переведені в московську церкву. На Західній Україні це відбулося у 1946 р. З огляду на це, сучасний розвиток УГКЦ по всій Україні є ніщо інше, як відновлення своєї структури, знищеної у свій час царизмом та більшовизмом.
Одним із найбільших негативних чинників, що до тепер впливає на розвиток релігійного життя в сучасній Україні, є вплив Радянського Союзу. Боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних православних і католиків, представників інших релігій розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські ГУЛАГи. В 1946 р. на Львівському псевдособорі УГКЦ офіційно була ліквідована, проте священики більше сорока!!! років підпільно продовжували своє служіння на всій території України, будучи на той час найбільшою переслідуваною Церквою у світі. Криза радянської влади у 80-х роках зупинила процес придушення Церков. У 1989 році заборонена режимом Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля. На сьогодні УГКЦ налічує біля шести мільйонів вірних в усіх регіонах України та на шести континентах світу.
«Ти — Петро (скеля), і Я на цій скелі збудую мою Церкву і пекельні ворота її не подолають». (Мт. 16:17-18)
Історична довідка
Згідно архівних даних станом на 1792 р. у нашому регіоні було 2 деканати Української Греко-Католицької Церкви:
Гощанський, до якого входили парафії Аннопіль, Головлі, Крупець, Кривин, Вельбовно, Мощаниця, Волосківці, Могиляни, Милятин, Сіянці, Завізов, Михалківці, Тесів, Жаврів, Бочаниця, Симонів, Воскодави, Дуліби, Майків, Великий Скнит, Ровки, Довжок, Клепачі, Плоска, Мирутин, Дяків, Малий Скнит.
Заславський деканат з парафіями Зубарі, Ріпки, Білів, Радошівка, Ташки, Корчик, Міньківці, Барбарівка, Жуків, Міхля, Плесна, Мислятин, Вербівці, Клембівка, Топори, Вовківці, Пиляї, Білопіль, Сошне, Тишевичі, Пашуки, Городище, Ліщана, Сульжин, Бачманівка, Чотирбоки, Гущин, Славута, Янушівка, Васьківці, Ленківці, Більчин, Мокіївці, Припутні, Коськів.
Посилання на архівну довідку https://old.archives.gov.ua/Publicat/AU/2001-4-5-5.php
